Мільйон років тому на Землі був рай, Всі звірі бігали на волі, ти це знай. І мамою Земля була для них для всіх, Але любимчик був один – Єдиноріг.
Зелені алігатори і парочка гусей, Верблюди – спини пуфики і шимпанзе, Якісь коти, щури і слон, та серед всіх Був найулюбленішим з них Єдиноріг.
Господь побачив якось гріх і засмутивсь, Промовив: «Посилаю дощ, то ж стережись!» І потім розпорядження він Ною дає: «Зроби великий човен для усіх хто є».
«Зелені алігатори і парочка гусей, Верблюди – спини пуфики і шимпанзе, Якісь коти, щури і слон та серед всіх Там має бути, не забудь, Єдиноріг».
Той Ной Старий був мудрим – він все зрозумів, Ще до дощу ковчег закінчити зумів, І вишикував звірів він по двоє в ряди, А потім каже: « Господи, дивись сюди:
Зелені алігатори і парочка гусей, Верблюди – спини пуфики і шимпанзе, Якісь коти, щури і слон - усяк прибіг, Та я у відчаї, бо де ж Єдиноріг?»
Тут Ной навколо роззирнувся під дощем: Там бавились Єдинороги досі ще, Вибрикували й хлюпались з усеньких ніг, Що за порода цей дурний Єдиноріг!
Зелені алігатори і парочка гусей, Верблюди – спини пуфики і шимпанзе, На місці всі. І Ной гукнув: « Я ждав як міг, Аж поки прийде хоч один Єдиноріг!»
Ковчег відплив, спасаючись від мокрих бід, Єдинороги їм зі скель кричали вслід, Водою залило все, як уже відпливли, Не бачили Єдинорогів більше ми.
Зелені алігаторів і парочка гусей, Верблюди – спини пуфики і шимпанзе, Якісь коти, щури, слони, ми бачили всіх, Але не зустрічався нам Єдиноріг!
Тато кинув нас в мої три роки й два дні, І він так мало лишив моїй мамі й мені, Лиш гітару стару й порожню пляшку свою. Я його не виню, бо зазнав він бід, Та найбільший в житті залишив він слід: Перед тим, як піти, взяв назвав мене С’ю.
Може думав він, що це жарт чи сміх, І народ сміявсь, хто як тільки міг, Все життя своє мав я цю борню. Ці насмішки дівчат, просто страмота, Ну а хлопців сміх– то ганьба ще та, Знаєш, важко жити хлопцю з іменем С’ю.
І я виріс швидко, як то кажуть складним, Гострим на язик, з кулаком твердим, І я блукав по світу і сором свій ховав. Та присягся якось зорям, на росі, Прочесати бари і салуни всі, Щоб убити того хто так мене назвав.
Це був Гетлінбург, липень, сонце пекло, Я заїхав у місто, і у горлі шкребло, І я подумав: стану, в нього щось заллю. Вулиця в багні, там салун старий, В ньому за столом і сидів брудний, Шолудивий пес, який назвав мене С’ю.
Я пізнав змію - це був татусик мій, Зі старого знімка в мами на столі, Шрам на всю щоку і бісів погляд теж. Ще здоровий бик, хоч і постарів, Кров застигла в жилах як таке уздрів, І я сказав: «Мене звати С’ю. Як справи? Зараз ти помреш!»
І я вдарив справа, і поцілив в лоб, І він аж присів, але тільки щоб Скочити з ножем і вухо втяти мені. Та об зуби його я розбив стілець, Ми котились надвір, і це був не кінець, Там ми бились, товклись у крові, пиві й багні.
Я казав уже, що я був бійцем, Хоч забув коли і було все це, Він буцавсь мов віслюк і трохи як крокодил. І я чув його сміх і прокльон в мій бік, Він за пушку, та я першим витягти зміг, А він стояв і всміхався, і він був без сил.
І він сказав мені: «Синку, цей світ – лайно, І у ньому жити - це пізнати дно, І я знав, що не міг провести тебе ним. Тож я назвав тебе так і з тим вийшов весь, І ти вижити мав, чи померти десь, І через це ім’я ти став таким міцним.»
Він сказав: « Твій хід, ти не думай, бий, Я диявол для тебе, і ти правий, Убий мене тут, я тебе не виню. Але подякуй мені, поки я не здох, За нутра твого міць і очей плювок, Бо я той сучий син, що назвав тебе С’ю!»
Мої з пушкою руки опустились самі, І я сказав йому – тато, а він син – мені, І я пішов і поніс іншу думку свою. І тоді і пізніше я його ще згадав, Де вступав я у гру, там завжди вигравав. А буде в мене син, як його б назвав? Може Біллі чи Джордж! Але точно не С’ю! Я досі ненавиджу це ім’я!
На моїм великім пальці личко десь взялось… Я його не малював, тож не знаю досі… В нього очі – пара блимок, розцяцянок пара – вух, Наїжачене волосся – мов трава в покосі. Навіть друзям я найкращим не показую його, Щоб їм дивом-дивуватись та й не довелося.
Ще у нього ротик – хвилька, чи на хвильку схожий, Зубок жовтих невеличких в ротик хтось набив. Він хихоче, як тримаю у руці виделку, Осміхається, хоч би я і сумним ходив, Знай усе собі сміється, все сміється та й сміється, Чим би я там не займався, щоб я не робив.
Ви чули, що є такий Том Лоскострах, Сміявся від лоскоту в мами в руках. Крутився і пирскав, що впав, вір не вір, Сміявся й котився за двері, надвір. Дорогою в школу, і потім, всього Його лоскотали ще друзі його. Сміявся він так, що упав зі стільця, А далі – смішніша історія ця. Зі школи котився він сходами й став, Коли полісмен вже його лоскотав. Чим більше сміявсь він, аж зводило рот, Тим більше його лоскотав весь народ. Вищав і качався, не вибухнув ледь, Сміявся й котився за місто він, геть. І стрічкою стежка все далі вилась, Його лоскотала там жаба якась. За горами вже, між рівнин і степів, Там дощик його лоскотав, як хотів. Його лоскотала пожовкла трава, І хмарка що в небі в ту хвилю пливла. А він хихотів все собі й рачкував По колії, як залізничний состав. Гур-гуркіт! Гудок - док! І регіт - гагах! Відтоді той Том більше не Лоскострах!
Ця наша черепаха не їсть сьогодні зовсім, Весь час лежить на спині у дуже дивній позі Без руху. Її я пхав, І лоскотав, І мотузочком гратись звав, Та бездиханна вже вона Не подає і духу - Уперлась поглядом скляним. «Померла!», - скиглить брат Максим. «Та ні, - кажу, - омана, Вона ж бо дерев’яна!
Чи дикі ті Дикі Суниці, не ясно ще досі? Чи будуть малими кусатись? А стануть дорослі? Чи мусите ніжити їх? Чи відпустите з Богом? Чи матимуть спокій вони за домашнім порогом? Чи стануть терпіти гостей, що лишитись не проти? Не будуть цуратися всякої в хаті роботи? Чи пастимуть, як Пастівниці, корівок на волі, Чи так, як Тяглиці, за плугом ходитимуть в полі, Або ж Мисливиці, що птаха підстрелити здатні, Або Зозулиці, кують що в годиннику хатнім, Та навіть якщо будуть тертися ніжно об ноги, Чи можете їм довіряти без перестороги? І варто б купити спочатку щось менш страхітливе, Як Вишні Звичайні, або Імпортовані Сливи? Я вас попередив, а вам хай погане не сниться, Якщо приручити не зможете Дикі Суниці.
Якось запитав я у Зебри: Насправді Ви чорна вся з білими смужками? Чи може вся біла Ви з чорними смужками? А Зебра мене запитала: Ти добрий хлопчина з поганою вдачею? Чи хлопець поганий та з доброю вдачею? Ти завжди гучний і сумирний подеколи? Чи може сумирний, гучний лиш подеколи? Ти більше щасливий сумуєш лиш інколи? Чи більше сумний, а щасливий лиш інколи? Охайний ти все ж, а недбалим буваєш? Чи може недбалий, охайним буваєш? І більше і більше і більше і більше Вже більше тоді і пізніше. Я вже не запитував зебру Про смужки Ніколи.
Стрівся привид мені, та даремно злякався його, Він запитував тільки коротку дорогу на Львів. Стрів я чорта, але той не прагнув моєї душі, А спитався лише, чи позичу йому я мопед. Перестрів вурдалака, однак, не збудила його моя кров, Той «стріляв» в перехожих на пиво собі мідяки. Я завжди зустрічаю потрібних для мене людей, Та не вчасно чомусь…
Пан Сплюх Мав двадцять один капелюх, Та різні усі, разом з тим. А в пана СтрЮка - овва! - Двадцять одна голова, Але капелюх лиш один.
Отож: був пан Стрюк У пана СплЮхи, Весь час теревенили про капелюхи. І врешті пан Сплюх У пана СтрЮка придбав капелюх! Чи вам щось дивніше за це уже потрапляло до вух?
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
