Випила з пляшки із написом „Випий!”
Стала відтак височенька,
З'їла з тарілки із написом „З'їж-но!”
Знову зробилась маленька.
Росла і маліла, куди твоє діло,
А інші – ті й спробувати не захтіли!

Я складаю ці вірші
У лев’ячім шлунку
Тут всередині темно,
Тож даруйте за почерк.
Ох, здається даремно,
Підійшов до печери
Надто близько, напевно.
Тож пишу цю цидулку
У лев’ячім шлунку
І тут, знаєте, темно!

Моя казка про Джимі – правдива річ,
Це збагнете колись самі.
Він дивився ТБ цілий день, всю ніч,
Без спочинку, аж доки міг.

Він дивився ТБ, акурат як ви,
Ріс худий і блідий з лиця.
Від „Давай вставай!” до нічних новин –
Він дивився все без кінця.

Очі стали банькаті й немов зі скла,
І у крісло він вгруз по пуп.
І антена з потилиці проросла,
З підборіддя – зручненький пульт!

Замість мозку став кінескоп новий,
Замість лоба екран – ти глянь!
І дві ручки – одна ВМК, інша ВИМК,
Там де вуха були, стримлять.

Із задка виріс кабель, неначе хвіст,
Ще й зі штекером – ого-го!
Досі сам наш Джимі ТБ дививсь,
Нині ж дивимося його!

Я політаю Гірляндом летючим,
Скочу на карк йому, очі заплющу,
Злітаємо разом на місяць блискучий
Летючий Гірлянд і я.
Беру у дорогу канапки та груші,
І ми цього самого вечора рушим
Літати разом із Гірляндом летючим...
Щойно він вивчиться як!

Ех, чули б ви, як клич звучав,
Ех, чули б звук здалеча,
Старий дудар на флейті грав
І викликав малечу.

Тож Кейті, Бейлі, Меґ та Боб
За ним услід побігли
Руденька Рут, мій братик Роб,
Малий кульгавий Віллі.

І Джон, і Нільс, і навіть Том,
Із танцями й піснями
Побігли слідом. Вже ніхто
Не повернувсь до мами...

Через горби чортзна-куди
За покликом урочим
Із міста Гамельн. Я один
Сказав що „ні, не хочу”.

Мене мій татко похвалив,
Сказав, коли б піддався,
До відьми, як і ті малі,
В тенета би попався!

Але ж я чув ту дивну гру,
Манливу і величну.
Я чув, я чув, я добре чув –
Злякався йти за кличем...

Співаючи про страшності,
Кривавості, кудлатості
Я мушу попередити у цю врочисту мить!
Найзліший, найлютіший звір,
Три метри ввись, три метри вшир –
Гидезносмордий Какогриль,
І він якраз за спиною у тебе он стоїть.

Малий паровозик на пагорб дививсь,
Блакитним ліхтариком блискав: блись-блись,
Був він слабенький, а пагорб крутенький,
Та він усе зважив і пошепки каже:
„Гадаю зможу, гадаю зможу, гадаю зможу...”

Отож він подерся на пагорб крутий,
Сопів і тягнув, ледь колеса крутив,
Повільно, нескоро, по кроку угору...
Зачмихав двигун, та малий знай говорить:
„Гадаю зможу, гадаю зможу, гадаю зможу...”

Із рипом та скрипом, зітханням і чханням,
Із понад-надією, над-намаганням,
Угору він ліз, і ось – подивись!
Вже видерся майже, та й радісно каже:
„Гадаю зможу, гадаю зможу, гадаю зможу...”

Він майже доліз, аж тут: ГУП, ХРЯСЬ, ТРІСЬ,
Малий паровозик скотився униз
На гостре каміння – яке невезіння!
Отож, коли пагорб для вас крутуватий,
Буває замало лиш просто ГАДАТИ!

Клей та Ґор, два генерали
Кажуть: „Ця війна дістала!
Нащо треба – щоб вбивали?”
„Нінащó!” – удвох сказали.

Тож пан Клей до пана Ґора
Каже: „Киньмо всі роздори,
Краще підемо на море!”
„Так, ходім!” – пан Ґор говорить.

Ось пан Ґор зрадів і каже:
„Зáмки зліпимо на пляжі!”
А пан Клей йому киває:
„Покупаємось!” – „Рушаєм?!”

Та пан Ґор пита: „Чи нині
Пляжі не на карантині?”
„Ніби так, а ти не знав?”
„Це страшне!” – пан Ґор сказав.

Тож пан Клей до пана Ґора
 Каже: „Дуже зимне море!
Перемерзнем – станем хворі...”
Пан Ґор плаче: „Горе-горе!”

Тут пан Клей також заплакав,
Каже: „От ми бідолахи!
Краще будем воювати!”
Пан Клей каже: „Що й казати!” ...

Клей та Ґор два генерали
Воювати знову стали.
Вже й не зміг знайти ніде я
Ані Ґора, ані Клея. Переклав Володимир Чернишенко

Уклав я перелік зі слів, котрих мене навчили,
Щоб був я чемненьким, добреньким, гарненьким і милим.
Добридень,
Будь ласка,
Даруйте,
Не варто,
Спасибі,
А можна?
Смачного,
Бувайте!
А коли щось пропустив –
Подавіться словом тим!

Переклав Володимир Чернишенко