- До школи ниньки не піду, -
Сказала Пеггі Енн Мак-Ду.
- Бо в мене свинка, коклюш, кір,
І майже втратила я зір,
Порізи, вавки, пухирі,
Дере у горлі, лоб горить.
Попухли гланди - не ковтну,
Насилу ноги я тягну.
Позеленіла геть з лиця,
А ще вітрянка клята ця -
Віспини маком на щоках.
Живіт так крутить, просто жах!
Напевно, це шлунковий грип...
Язик у роті так залип,
Що мову відніма мені.
Як чхну – штрикає у стегні.
Стріляє в вусі, ниє зуб,
Чи я не надірвала пуп?
Волосся збилося в ковтюх,
Як позіхну, спирає дух,
На дощ болить апендицит,
І вітамінів дефіцит.
Хребет в дугу зігнувся мій.
Дивіться, лікоть не прямий…
Так градуси угору пруть –
В термометрі скипає ртуть!
Мій мозок звурдився мов сир,
А в носі двійко зайвих дір…
…Що?.. Що?! Це чується мені?
Розпочались вже вихідні?!
Пробачте, залишаю вас –
Мені давно гуляти час!!!
Ти бував у краю щасливих,
Де кожен щасливий весь день,
Де кожен регоче,
Пустує як хоче,
Співає веселих пісень?
Там немає сумливих-журливих,
Свято там і вночі не вщуха.
…Я бував у Краю Щасливих –
Ну й нудьга!
Уклав я перелік зі слів, котрих мене навчили, Щоб був я
чемненьким, добреньким, гарненьким і милим. Добридень, Будь
ласка, Даруйте, Не варто, Спасибі, А можна? Смачного, Бувайте! А
коли щось пропустив – Подавіться словом тим!
Не перетягуйте канати,
Давайте друзів обіймати!
Де всі обіймаються,
А не тягаються,
Де всі посміхаються,
А не змагаються,
Всі всіх обіймають
Й цілується кожен –
Ніхто не програє,
А всі переможуть.
Минуло вже багато літ Відтоді, як в краю боліт, Сердешну ніженьку
мою Вхопив триклятий Юпіюк.
Я в крик і плач, у ґвалт і вскач – Не
відпускає Юпіюк. Кажу: „Пусти, хороший ти” – Не відпускає Юпіюк. Кричу:
„Йди геть! Заб'ю на смерть!” – Не відпускає Юпіюк. І так з тих
пір, хоч вір не вір, Не відпускає Юпіюк. Хоч сніг іде, югá гуде – Не
відпускає Юпіюк. З землі нова росте трава – Не відпускає Юпіюк.
Відтоді
я постійно з ним, А він, триклятий, хоч би хни! Тепер, збагнув
ти, юний друже, Чому ходжу повільно дуже?
- Стук-стук!
- Хто там?
- Я!
- Хто я?
- Так, правильно!
- Що правильно?
- Хтоя!
- Але це те, що я спитав!
- Що ви спитали?
- Хто я?
- Так!
- Що саме так?
- Так, і Самотак у мене на ланцюжку!
- Саме так на ланцюжку?
- Так!
- Саме що?
- Ні, Самотак!
- Але це те, що я спитав!
- Я й кажу - Самотак!
- Саме так?
- Так!
- Що так?
- Так, він зі мною!
- Хто з тобою?
- Самотак – нас з ним двоє. Він і я.
- Хто я?
- Так!
- Забирайтеся геть!
- Стук-стук...
Де закінчується тротуар,
Уривається вулиць кільце,
Там ріка шумить в осоках,
Сонце червінню барвить шлях,
Студить крила місячний птах
Вітром з м’ятою і чебрецем.
Гайда звідси, де вулиці мов лабіринт,
Де дими та асфальтовий згар.
Ми неспішно та мірно здолаємо путь,
Білі стріли шукаючи крізь каламуть. Намальовані крейдою стріли ведуть
Нас туди, де пропав тротуар.
Так, неспішно та мірно рушаймо у путь,
І ходімо, куди білі стріли ідуть,
Діти стрілами нас аж туди приведуть,
Де закінчується тротуар.